Оксана Стефанівна Забужко - Тут могла б бути ваша реклама

Милий хлопець, він шукає імунітету. Вештається по світу, істий Летючий Голландець, знімає й видає свої близькосхідні, балканські, східноєвропейські і які-там-ще альбоми, бо шукає способу обпертися на реальність. Протиставити навалі симулякрів справдешні піт і кров, любов і ненависть. Побачити й показати іншим світ у місцях розриву непроникно-липкої інформаційної пліви: там, де тільки й оголюється істинна, несотворенна природа речей, як м’ясо у відкритій рані.

А знаєш, пригадує раптом Малий, наш колишній президент, той, що сховався під час революції на дачі, кажуть, теж не повірив, коли побачив по телевізору трансляцію з Майдану. Був певен, що це змонтоване на комп’ютері відео.

Ми сміємося, всі троє, об’єднані спільною хвилею безсловесного порозуміння й дивної полегкости. Так, ніби чогось ми всі тут за цей вечір досягли, здобули якусь маленьку перемогу. Щось відстояли, якийсь клаптик реальности, ніби промили шибку – і в неї бризнуло сонце. Слухайте, кажу, хлопці, а не пора нам випити?.. Тьйакуйю, – з готовністю басить Густав єдине слово, яке вивчив по-українському, і ми знову дружно регочемо, цим разом уже геть без причини.

Хлопці дибають мити руки, а я востаннє кидаю погляд на екран монітора. Там, ракурсом знизу, – ряд наїжених сірих щитів, а долі, під ними, – квіти й запалені свічки: здається, неначе вони проростають знизу, із землі, крізь асфальт, крізь утоптану верству тисячолітнього снігу, – згустки вогню, розмиті плями світла, оточені на знімку неправдоподібно яскравими аурами.

Вересень 2005 р.

Тут могла б бути ваша реклама

Це були найпрекрасніші шкіряні рукавички, які я будь-коли в житті бачила. Тонісінької, як трояндова пелюстка, вичинки, сліпучої, мов освітленої зсередини, гнідої масті (тої, що вмить наводить на гадку про цісарських коней та їхні єдвабні крупи на арені Гофтшуле!), делікатно помережані дрібнодірчастим рисунком на зап’ястку (все – ручна робота, о Господи!), вони вмить облягли мені руку міцним, любовним стиском «другої шкіри», після чого ту вбрану руку хотілося вже тільки гладити, як цісарського коня. Гладити і милуватись, розчепірюючи пальці проти світла, стискаючи й розтискаючи кулачок: ах!.. І так і ходити, і ніколи не скидати такої краси. Ну, тобто розлучитися з ними було понад мої сили.

Вони існували в одному екземплярі, як і належить мистецькому творові, – все в тій крамничці рукавичок було в одному екземплярі, жодна пара не схожа на іншу, одна другої фантастичніша, але ці – ці впали мені в око відразу з порога, як погляд близької істоти в натовпі. І вони були акурат мого розміру – старенькому в плетеній камізельці, що сидів за прилавком, я спершу назвала була «шістку», але він похитав головою: ні, сказав своєю трохи шкарубкою, на віденський лад, англійською, у вас не шістка, а п’ять з половиною, спробуйте ось ці. – Але я завжди купую шістку! – Ну що ви мені будете розказувати, добродушно засміявся він, я п’ятдесят років ці рукавички шию! – Та-ак? То це ви їх і шиєте? І тут-таки продаєте? Ви – власник? – Так, потвердив він – зі стриманою гордістю майстра, що знає собі ціну. Маленька крамничка на Маріягільфештрассе, куди я вступила знічев’я, штовхнувши двері з вулиці із суто туристичної цікавости «а тут що таке?», враз обернулася на лісову хатинку з казки – ту, куди прибивається героїня-втікачка, щоб зустріти там господаря підземного царства, який сам рубає дрова, носить воду й варить вечерю. Аж шкода стало, що я так кепсько говорю по-німецьки, а старенький по-англійськи – в межах туристичного мінімуму, ні про що важливе не поговориш… Я люблю таких чепурних старших панів у камізельках – у моїй країні їх п’ятдесят років тому були винищили як вид, вивезли на Сибір ешелонами для худоби, і їхня відсутність у просторі мого зростання була ще видима – позначена, як на папері, вирізаними зяючими силуетами з підписаними внизу іменами. І мене щоразу гріє, коли бачу, щó з них повиходило в інших, спокійніших краях. П’ятдесят років різьбити такі рукавички, повним циклом, від чинбарської виправки й розкрою до вишивання декоративних дірочок на поверхнях уявних рук, – чи не значить це стати Богом Рукавичок, єдиним таким не то на Відень – на цілий світ?..

«Сонячні рукавички», – так я їх відразу подумки охрестила: вони світилися. Навіть крізь ту паперову торбинку, в яку мені Бог Рукавичок їх запакував – з його надрукованим іменем, адресою – Маріягільфештрассе, 35, – і номерами телефонів (стаціонарних, не мобільних! – усе по-старосвітському солідно, з донесеною віддаленим, із 19-го століття, вітром вірою в упорядкований світ, де все роблять «навічно» – знаючи, що речі тривкіші за людей і колись свідчитимуть про нас нащадкам…). І навіть крізь торбинку відчувалася шовкова м’якість тонісінької, як трояндова пелюстка, шкіри. Я торкала їх і усміхалася. В лісовій хатинці мені було доручено скарб – оберіг, заблукалий з іншої доби. Хто сьогодні вже сліпатиме над такими рукавичками – кожна пара в одному екземплярі, жодна не схожа на іншу, – аби продавати їх за ті самі 50 євро, що й лапаті серійні обрубки в універмазі через дорогу?..

Потім я справила собі до них «окремого» дизайнерського светра. «Окрему» куртку. «Окремі» штани з тонкого замшу… Мені все здавалося, що мої «сонячні рукавички» вирізняються з будь-якого, хоч як старанно дібраного гардеробу, і вони таки напевно вирізнялися: вони вимагали інших ліній – вимагали ока дизайнера, закоханого у свою модель. По них можна було вивіряти, з яким настроєм що замишлялося й шилося: якісь речі рукавички приймали, якісь – без жодної видимої логіки відторгали, з місця й навідріз. Восени 2004-го вони несподівано полюбили розгонистого вогненно-яскравого шарфа, з яким я проходи́ла цілу Помаранчеву революцію, – хоча шарф був і геть не дизайнерський, і коштував утричі дешевше од рукавичок, а проте вони чудово між собою порозумілись, і кореспонденти стали навперебій фотографувати мене в помаранчевому шарфі й «сонячних рукавичках»: ні-ні, не скидайте, будь ласка, лишіть, хай буде так!.. Тут могло б бути – само напрошується – продовження, і, наприклад, Хуліо Кортасар або навіть Пітер Хейґ напевно зробили б таке оповідання (а Тарас Прохасько б полінувався, але розповів би в кав’ярні!) – про те, як рукавички непомітно переходять від «тестування речей» до «тестування людей», як починають керувати життям героїні, «підказуючи» їй, де справжнє, а де підробка, вимітаючи з її житейського гардеробу фальшивих друзів, непотрібні зобов’язання,